Діалог «двох» Яковів
(1 – трунар, 2 – творець)
2. – Роблю я труни добрі, міцні.
 
1. – Але замовлення на дитячі трунки беру дуже неохоче і роблю їх просто без мірки,
з презирством. Сказати правду, не люблю займатися дурницями.
 
2. – Дуже добре граю на скрипці, особливо російських пісень на весіллях.
 
1. – Це дає мені невеликий прибуток. (Пауза).
   - Я ніколи не буваю у доброму настрої, бо мені раз у раз доводиться зазнавати страшенних збитків. Наприклад, у неділі й свята грішно працювати, понеділок – важкий день, і такий чином протягом року збирається до двохсот днів, коли мимоволі доводиться сидіти склавши руки. А які ж це збитки!
 
2. – Думки про збитки допікають мені, особливо ночами, тоді я кладу поруч себе на постіль скрипку і, коли всякі дурниці лізуть у голову, торкаю струни, скрипка в пітьмі бринить, і мене стає легше.
 
1. – Шостого травня моя дружина Марфа занедужала. Вона важко дихала, пила багато води і хиталася, але все ж таки вранці сама витопила піч і навіть ходила по воду. (Пауза).
 - Я цілий день грав на скрипці, коли ж зовсім стемніло, взяв книжку, в яку щодня записував свої збитки, і з нудьги став підбивати підсумок за рік. Вийшло понад тисячу карбованців. Це так приголомшило мене, що я кинув рахівницю на підлогу і затупав ногами…
 
2. – Коли моя дружина, помираючи, мала щасливий вираз обличчя, неначе вона бачила смерть, свою визволительку, і шепталася з нею, я чомусь згадав, що за все життя, здається, ні разу не приголубив її, не пожалів, ні разу не догадався купити їй хусточки або принести їй з весілля чого-небудь солоденького, а тільки кричав на неї, лаяв за збитки, кидався на неї з кулаками …
 
1. – Я не звелів їй пити чаю, бо й без того втрати великі, і вона пила тільки гарячу воду.
 
2. – І я зрозумів, чому в неї тепер таке дивне, радісне обличчя, і мені стало моторошно. (Пауза).
 - А у лікарні … Коли фельдшер відмовився лікувати Марфу, я не втримався, і сказав : «Понасаджувано вас тут, артистів! Багатому, не бійсь, поставили б банки, а для бідного чоловіка й однієї п’явки пожалів. Іроди!»
 
1. – Після того, як приїхали з лікарні додому, я згадав, що завтра Іоанна Богослова, післязавтра Миколи Чудотворця, а потім неділя, далі понеділок – важкий день. Чотири дні не можна буде працювати. Я взяв залізний аршин, підійшов до жінки і зняв з нею мірку.
- А  востаннє Марфа спитала, дивлячись на мене радо: «Пам’ятаєш, п’ятдесят літ тому нам Бог дав дитину з білесеньким волоссячком?  Я напружив пам'ять, але?!! Ніяк не міг згадати дитинку.
- А коли Марфу ховали, я помацав рукою труну і подумав: «Добра робота!»
 
2. – Після того, як я повернувся з кладовища, мене охопила сильна туга. Я чогось занедужав. Згадав знову, що якось так вийшло, за п’ятдесят два роки я ні разу не подумав про Марфу, не звернув на неї уваги, наче вона була кішка або собака. Мені хотілося плакати!!! (Пауза)
- І раптом у моїй пам’яті, як живе, постало малятко з білявим волоссячком і верба, про яку говорила Марфа, і річка. А потім ввижалось злякане обличчя Ротшильда, і якісь пики насувалися з усіх боків і бубоніли про збитки. Я перекидався з боку на бік і разів п’ять вставав з ліжка, щоб пограти на скрипці.
 
1. – Ідучи додому з лікарні, я міркував, що від смерті буде тільки одна користь: не треба ні їсти, ні пити, ні платити податки, ні ображати людей … Від життя людині – збиток, а від смерті – користь.
 
2. – Це міркування, звісно, справедливе, але все-таки прикро й гірко: чого на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині тільки раз, проходить без користі? (пауза).
 - Не жаль мені помирати, та як тільки я побачив скрипку, у мене стислося серце і стало жаль. Скрипка залишиться сиротою … Я, притискаючи до грудей скрипку, думав про пропаще, втрачене життя, потім заграв (звучить скрипка), сам не знаючи що, але вийшло жалісне й зворушливе, і чим глибше я думав, тим сумніше співала скрипка. І сльози бризнули з очей на скрипку.
(1 – трунар, 2 – творець)