інсценізація - діалог двох Яковів (за оповіданням А.Чехова "Скрипка "Ротшильда")
Діалог «двох» Яковів (1 – трунар, 2 – творець) 2. – Роблю я труни добрі, міцні. 1. – Але замовлення на дитячі трунки беру дуже неохоче і роблю їх просто
без мірки, з презирством. Сказати правду, не люблю займатися дурницями. 2. – Дуже добре граю на скрипці, особливо російських пісень на весіллях. 1. – Це дає мені невеликий прибуток. (Пауза). - Я ніколи не буваю у доброму
настрої, бо мені раз у раз доводиться зазнавати страшенних збитків. Наприклад,
у неділі й свята грішно працювати, понеділок – важкий день, і такий чином
протягом року збирається до двохсот днів, коли мимоволі доводиться сидіти
склавши руки. А які ж це збитки! 2. – Думки про збитки допікають мені, особливо ночами, тоді я кладу поруч
себе на постіль скрипку і, коли всякі дурниці лізуть у голову, торкаю струни,
скрипка в пітьмі бринить, і мене стає легше. 1. – Шостого травня моя дружина Марфа занедужала. Вона важко дихала, пила
багато води і хиталася, але все ж таки вранці сама витопила піч і навіть ходила
по воду. (Пауза). - Я цілий день грав на скрипці, коли
ж зовсім стемніло, взяв книжку, в яку щодня записував свої збитки, і з нудьги
став підбивати підсумок за рік. Вийшло понад тисячу карбованців. Це так
приголомшило мене, що я кинув рахівницю на підлогу і затупав ногами… 2. – Коли моя дружина, помираючи, мала щасливий вираз обличчя, неначе вона
бачила смерть, свою визволительку, і шепталася з нею, я чомусь згадав, що за
все життя, здається, ні разу не приголубив її, не пожалів, ні разу не догадався
купити їй хусточки або принести їй з весілля чого-небудь солоденького, а тільки
кричав на неї, лаяв за збитки, кидався на неї з кулаками … 1. – Я не звелів їй пити чаю, бо й без того втрати великі, і вона пила
тільки гарячу воду. 2. – І я зрозумів, чому в неї тепер таке дивне, радісне обличчя, і мені
стало моторошно. (Пауза). - А у лікарні … Коли фельдшер
відмовився лікувати Марфу, я не втримався, і сказав : «Понасаджувано вас тут,
артистів! Багатому, не бійсь, поставили б банки, а для бідного чоловіка й
однієї п’явки пожалів. Іроди!» 1. – Після того, як приїхали з лікарні додому, я згадав, що завтра Іоанна
Богослова, післязавтра Миколи Чудотворця, а потім неділя, далі понеділок –
важкий день. Чотири дні не можна буде працювати. Я взяв залізний аршин,
підійшов до жінки і зняв з нею мірку. - А востаннє Марфа спитала,
дивлячись на мене радо: «Пам’ятаєш, п’ятдесят літ тому нам Бог дав дитину з
білесеньким волоссячком? Я напружив
пам'ять, але?!! Ніяк не міг згадати дитинку. - А коли Марфу ховали, я помацав рукою труну і подумав: «Добра робота!» 2. – Після того, як я повернувся з кладовища, мене охопила сильна туга. Я
чогось занедужав. Згадав знову, що якось так вийшло, за п’ятдесят два роки я ні
разу не подумав про Марфу, не звернув на неї уваги, наче вона була кішка або
собака. Мені хотілося плакати!!! (Пауза) - І раптом у моїй пам’яті, як живе, постало малятко з білявим волоссячком і
верба, про яку говорила Марфа, і річка. А потім ввижалось злякане обличчя
Ротшильда, і якісь пики насувалися з усіх боків і бубоніли про збитки. Я
перекидався з боку на бік і разів п’ять вставав з ліжка, щоб пограти на
скрипці. 1. – Ідучи додому з лікарні, я міркував, що від смерті буде тільки одна
користь: не треба ні їсти, ні пити, ні платити податки, ні ображати людей … Від
життя людині – збиток, а від смерті – користь. 2. – Це міркування, звісно, справедливе, але все-таки прикро й гірко: чого
на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині тільки раз,
проходить без користі? (пауза). - Не жаль мені помирати, та як
тільки я побачив скрипку, у мене стислося серце і стало жаль. Скрипка
залишиться сиротою … Я, притискаючи до грудей скрипку, думав про пропаще,
втрачене життя, потім заграв (звучить скрипка), сам не знаючи що, але вийшло
жалісне й зворушливе, і чим глибше я думав, тим сумніше співала скрипка. І
сльози бризнули з очей на скрипку. (1 – трунар, 2 – творець)
2. – Роблю я труни добрі, міцні. 1. – Але замовлення на дитячі трунки беру дуже неохоче і роблю їх просто
без мірки, з презирством. Сказати правду, не люблю займатися дурницями. 2. – Дуже добре граю на скрипці, особливо російських пісень на весіллях. 1. – Це дає мені невеликий прибуток. (Пауза). - Я ніколи не буваю у доброму
настрої, бо мені раз у раз доводиться зазнавати страшенних збитків. Наприклад,
у неділі й свята грішно працювати, понеділок – важкий день, і такий чином
протягом року збирається до двохсот днів, коли мимоволі доводиться сидіти
склавши руки. А які ж це збитки! 2. – Думки про збитки допікають мені, особливо ночами, тоді я кладу поруч
себе на постіль скрипку і, коли всякі дурниці лізуть у голову, торкаю струни,
скрипка в пітьмі бринить, і мене стає легше. 1. – Шостого травня моя дружина Марфа занедужала. Вона важко дихала, пила
багато води і хиталася, але все ж таки вранці сама витопила піч і навіть ходила
по воду. (Пауза). - Я цілий день грав на скрипці, коли
ж зовсім стемніло, взяв книжку, в яку щодня записував свої збитки, і з нудьги
став підбивати підсумок за рік. Вийшло понад тисячу карбованців. Це так
приголомшило мене, що я кинув рахівницю на підлогу і затупав ногами… 2. – Коли моя дружина, помираючи, мала щасливий вираз обличчя, неначе вона
бачила смерть, свою визволительку, і шепталася з нею, я чомусь згадав, що за
все життя, здається, ні разу не приголубив її, не пожалів, ні разу не догадався
купити їй хусточки або принести їй з весілля чого-небудь солоденького, а тільки
кричав на неї, лаяв за збитки, кидався на неї з кулаками … 1. – Я не звелів їй пити чаю, бо й без того втрати великі, і вона пила
тільки гарячу воду. 2. – І я зрозумів, чому в неї тепер таке дивне, радісне обличчя, і мені
стало моторошно. (Пауза). - А у лікарні … Коли фельдшер
відмовився лікувати Марфу, я не втримався, і сказав : «Понасаджувано вас тут,
артистів! Багатому, не бійсь, поставили б банки, а для бідного чоловіка й
однієї п’явки пожалів. Іроди!» 1. – Після того, як приїхали з лікарні додому, я згадав, що завтра Іоанна
Богослова, післязавтра Миколи Чудотворця, а потім неділя, далі понеділок –
важкий день. Чотири дні не можна буде працювати. Я взяв залізний аршин,
підійшов до жінки і зняв з нею мірку. - А востаннє Марфа спитала,
дивлячись на мене радо: «Пам’ятаєш, п’ятдесят літ тому нам Бог дав дитину з
білесеньким волоссячком? Я напружив
пам'ять, але?!! Ніяк не міг згадати дитинку. - А коли Марфу ховали, я помацав рукою труну і подумав: «Добра робота!» 2. – Після того, як я повернувся з кладовища, мене охопила сильна туга. Я
чогось занедужав. Згадав знову, що якось так вийшло, за п’ятдесят два роки я ні
разу не подумав про Марфу, не звернув на неї уваги, наче вона була кішка або
собака. Мені хотілося плакати!!! (Пауза) - І раптом у моїй пам’яті, як живе, постало малятко з білявим волоссячком і
верба, про яку говорила Марфа, і річка. А потім ввижалось злякане обличчя
Ротшильда, і якісь пики насувалися з усіх боків і бубоніли про збитки. Я
перекидався з боку на бік і разів п’ять вставав з ліжка, щоб пограти на
скрипці. 1. – Ідучи додому з лікарні, я міркував, що від смерті буде тільки одна
користь: не треба ні їсти, ні пити, ні платити податки, ні ображати людей … Від
життя людині – збиток, а від смерті – користь. 2. – Це міркування, звісно, справедливе, але все-таки прикро й гірко: чого
на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині тільки раз,
проходить без користі? (пауза). - Не жаль мені помирати, та як
тільки я побачив скрипку, у мене стислося серце і стало жаль. Скрипка
залишиться сиротою … Я, притискаючи до грудей скрипку, думав про пропаще,
втрачене життя, потім заграв (звучить скрипка), сам не знаючи що, але вийшло
жалісне й зворушливе, і чим глибше я думав, тим сумніше співала скрипка. І
сльози бризнули з очей на скрипку.